Завдання на ніч, Влада, gazeta.zn.ua

20.07.2015

Завдання на ніч
Читайте також

  • Опозиція підіграла Банковій «Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011
  • Це не демократія «Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011
  • Опозиція не наполягала… «Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011
  • Завдання на ніч «Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011
  • Тюремна балада «Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011
  • Нічия на користь переможених? «Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011
  • Туман розсіється, вагончик рушить? «Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011
  • Дата і місце народження «Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011
  • На кордоні «Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011
  • …І все биндюжниками вставали… «Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011
  • Про роль особистісного в історії Криму «Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011
  • Донецький Чорнобиль. «Нам все одно помирати». «Дзеркало тижня. Україна» №42, 18 листопада 2011

У мене є мрія зробити пам’ятник Помаранчевій Революції. Це має бути велика сфера — око, вкрите фотографіями облич її учасників, сповнених віри, свободи, надії, гордості за свою країну. В центрі я б зробив дзеркало-зіницю, в якому кожен міг би побачити себе сьогоднішнього. Впевнений, що мільйони українців побачать там обличчя Людини, а не безправного гвинтика. Бо, маючи досвід переможного Майдану. кожна, навіть така запущено-хвора країна, як наша, має шанс на одужання.

Сьогоднішню Україну найкраще описує цитата з улюбленого фільму «Той самий Мюнхгаузен»:

— А хіба ніч?

— Ніч.

— І давно?

— З вечора.

Так, з’ясувалося, що у нашого темного минулого виявилося майбутнє. Для його повернення знадобилося не так і багато: зрада помаранчевого месії, війна демократів і зневіра суспільства. Роз’єднання переможного «ми» Майдану на безпорадні «я» політиків і простих людей — головна причина реваншу авторитаризму в Україні.

Але ця стаття не про «хто винен?», а про «що робити?».

Спочатку — діагноз. Він не є секретом ні для України, ні для світу. Фактом є авторитарна по суті і племінна («трайбалістська», якщо хочете) за формою влада Ст. Януковича. Обмежені люди з нічим не обмеженою владою насаджують у країні культ бандитизму, продажності та хуторянства. Жодних національних ідеалів, жодних суспільних проектів, — пливи за течією і греби під себе. Або мовчи у «крайній хаті». Або їдь світ за очі. Або сідай у тюрму.

З іншого боку, маємо безпорадну, але самовдоволену опозицію. яка, незважаючи ні на що, живе за принципом «опозиціонер опозиціонерові — друг, товариш і корм». У цьому середовищі вже забули, коли востаннє спілкувалися з виборцями без Шустера. Головне — рейтинг, списки і спонсори.

Обидві сторони політичного театру давно не розраховують на свідому підтримку виборців. Одні роблять ставку на примус і фальсифікації, інші сподіваються, що з двох зол люди оберуть менше.

У 1921 році іспанський філософ Ортега-і-Гассет писав про свою країну, яка рухалася до страшних потрясінь фашистської диктатури: «Замість того, щоб періодично оновлювати репертуар життєвих ідей, типів існування, підприємств, які могли б згуртувати, надихнути націю, влади виснажували національну єдність, використовуючи силу суспільства майже виключно в особистих цілях.

Як можна після цього дивуватися, що суспільство замислюється над питанням: а чи варто жити разом? Бо життя — рух вперед, активність, спрямована від цієї миті в найближче майбутнє.

. Століття змінюють один одного, а влада, як і раніше впевнені, що ми живемо виключно для того, щоб продовжувати і продовжувати їх безтурботне існування. Але так як ця причина дрібна й нікчемна, Іспанія руйнується на очах».

Хіба це не про нас? Хіба це не про нашу політичну кориду одноногого матадора опозиції зі сліпим биком влади?

Але головна наша біда — не в бездарних учасниках шоу, а в тому, що обібрані до нитки глядачі покірно ходять на кориду і десятиліттями чекають матадора-месію.

Бажання жити так, як живуть у заможній і вільній Європі, без помітного бажання постійно брати особисту участь у суспільному житті — ось ключ евая проблема безхребетної України.

Лідери нації не падають з небес, вони витворюються в результаті спільної боротьби, перемог і поразок. Розділеність сцени і мільоноокого тіла Майдану вже віщувала провали майбутнього політичного життя після 2005 року і сьогоднішню ніч.

Більшість майданівців не схотіли брати участь у політиці, залишаючи це або зазомбованим адептам вчення про американські валянки, або екзальтованим членам ордену покійної баби Параски. Навіть сьогодні, справедливо проклинаючи аморальних політиканів, мало хто готовий особисто вплинути на них у рамках постійних колективних зусиль.

З цього приводу пригадується цікавий документ 1918 року «Резолюція селян-махновців Гуляйпільського повіту». Слухали: про змичку міста і села. Ухвалили: підтримати змичку, просити товаришів робочих прислати в село залізо і гас. Окремо ухвалили: місто хліба не давати.

Пишу про це не для жарту. Азійська модель управління на більшій частині території України позбавила нас звички об’єднуватися, не дала сформувати структури громадянського суспільства. В Європі королівськими хартіями і буллами закріплювалися права шляхти й городян, добувалися привілеї ремісничих цехів і торгових гільдій, розвивалися свободи університетів та релігійних громад. З цих колективних структур ведуть свій рід їх нинішні мільйонні акції на захист своїх прав. Звідси ж — підконтрольність найнятої влади, яка добре знає, хто в домі господар. Саме постійним громадським контролем і пояснюються зусилля їх зовсім не святих політиків, спрямовані на підвищення стандартів життя, подолання корупції та гарантування демократичних прав.

У нас і еліту, і просто вільних людей століттями вбивали і купували. А ще — зрадили. У результаті ми поки що здатні лише на одноразові народні волевиявлення. У формі Майдану, наприклад. Після цього безконтрольна влада здатна лише переписувати умови псевдовиборчого лохотрону, а перемогти корупцію може хіба тільки суїцидом.

Колись Роман Безсмертний пояснював мені, що на виборах є дві моделі: або «нехай краще ці, ніж нові і голодні», або «хай хто завгодно, тільки б не ці».

Нинішня влада, як і та, в 2004-му, явно йде за другим сценарієм. Здається, мрія українського опозиціонера — «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці». Мовляв, треба лише спокійно чекати, поки правлячий політичний труп розкладеться в максимально комфортних межигірських умовах і доведе народ до нової революції. А потім прийде молодий і освічений лідер, який поведе Україну в повне європейське щастя.

Такі плани — ілюзія. Влада ударними темпами втрачає підтримку людей. І процес протистояння Януковича та України вже набув незворотного характеру. Але обрання методом тику нового вождя не гарантує виходу зі стагнації. Доведено Ющенком.

Кажуть, одного разу в пеклі була нарада, як ще погіршити життя людей. Перемогла ідея вживити їм думку, що поспішати нікуди, часу — багато.

В умовах нинішньої політичної ночі ми не маємо права спати, очікуючи нового месію на новому Майдані. Час працює на тих, хто працює. Навіть вночі.

Нам необхідні зміни. Світ змінюється, він вже змінився. В умовах закінчення епохи лібералізму, очевидного формування п’яти-шести світових цивілізаційних проектів, які борються за природні та інтелектуальні ресурси планети, наша вітчизняна сліпа влада, інвалідна опозиція і пасивне суспільство ризикують не лише темпом, а самою участю в глобальному історичному процесі. Україна просто може з нього випасти. І потім скаржитися буде нікому. Хіба що Чарльзу Дарвіну.

Що робити?

У нас є дві моделі поведінки. Перша — шлях хохулі, унікального, ні на кого в живому світі не схожого створіння, якого вчені довго не могли віднести до жодної з груп існуючої класифікації. Це-шлях внутрішньої еміграції, духовної робінзонади, ігнорування зовнішніх викликів. Шлях, звісно, унікальний, але закінчиться дуже неестетично й неперспективно. Через 80 років дискусій вчені визначили хохулі як «однопрохідного ссавця».

Друга модель — шлях дикобраза. Це шлях боротьби за право бути не таким, як усі, відстоювання свого місця в не завжди приязному світі, захисту власної гідності та свободи.

Вибір шляху — доленосний і залежить від бажання і вміння організуватися. Яскравим підтвердженням цього стала недавня втеча із столичного зоо-концтабору групи волелюбних дикобразів. Хохуля, очевидно, все ще розраховує на прихід доброго директора, який припинить розкрадання грошей на їжу та обігрів убогих приміщень все ще живих одно — і багато прохідних ссавців.

У нинішньому глибоко індивідуалізованому світі є безліч способів залишитися наодинці з собою, з вимкненими мізками перед зомбоящиком серіалів, з віртуальними іграми в мобільному і мережевому рабстві. Але у жертв цієї новітньої варваризації немає ні єдиного шансу на зміну жалюгідних умов існування, а тим більше — права претендувати на гідне майбутнє людини.

Щоб стати на шлях свободи і достатку, треба перш за все засвоїти головний постмайданний урок: вихід із радянського тупика цивілізації — не так в одноразовому акті зміни влади, скільки в постійних зусиллях, спрямованих на зміну суспільства. Дієве громадянство породжує лідера нації, а не навпаки. Після століть національної і особистої несвободи нам належить відновити звичку людей колективно вирішувати свої проблеми. Ключову роль у цьому процесі мають відіграти (і вже відіграють!) інтелектуали, які розуміють роль культури, як виробництво сенсів життя в Україні. У цьому контексті важко переоцінити громадську публічну діяльність Ліни Костенко і Юрія Андруховича, кардинала Любомира Гузара та Ярослава Грицака, акції «Останньої барикади» Олеся Донія, галицької «Зарваницької ініціативи» та «7 чудес України» Миколи Томенка. Політичні, моральні, духовні орієнтири, які вони відновлюють, дуже важливі для об’єднання людей. Без такого об’єднання тиха українська ніч не закінчиться. Ми повинні пройти цей шлях. Це наше завдання на ніч.

Коли деспотії довели свою соціальну неефективність, стародавні греки зібралися на агору, щоб разом творити політику. В цих громадських зусиллях вони шукали і знаходили сенс життя більшого, ніж фізично відміряний термін окремої людини. Будівництво величних храмів, написання законів справедливої держави, завоювання перемог на полях битв стали їх довговічними смислами, набагато пережили їх фізичне життя. Причетність до цього давала (і дає!) самоповага і задоволення.

Майдан 2004 року був нашою українською агорою, де ми разом творили власну історію. Перспектива кращої України — саме в такому шляху дієвого громадянства.

Процес вже йде. Спільні акції чорнобильців і афганців — лише видима частина процесу. Все починається з елементарної групи друзів, сотня яких прийшла до будівлі райвідділку міліції і відбила затриманого за політичну «кричалку» київського футбольного фана.

Знаковий висновок: хочеш мати права — згуртуй 100 однодумців. У Фейсбуці, В робочому колективі, в студентському гуртожитку, у земляцькому товаристві, у релігійній громаді, в об’єднанні власників житла чи землі.

Чим ширше об’єднання, тим більше коло інтересів, ідей, перспектив. Громадянське суспільство вже народжується в соціальних мережах. Наступний і дуже важкий етап — його вихід на вулицю в якості альтернативи. Ці готові воювати за свої права і свободи, дикобрази дадуть і нові форми, і нових авторитетів. Зникнуть самозвані політичні лідери і телевожді. Реальну підтримку отримає переможець кулуарних політ ігор, а той, хто залучить у команду лідерів громадянського суспільства під виконання визначених нею завдань.

Досить ідеалістично? Нереально? Неймовірно?

Але ж київські дикобрази змогли! І Майдан у нас був! Хоча навіть штаб Ющенка до кінця не вірив Володимиру Філенку і Тарасу Стецьківу, що вибори закінчаться мільйонними акціями протесту, які переростуть у революцію.

«Будь реалістом — вимагай неможливого!» — говорили бунтівні студенти в Парижі

1968 року.

«Будь реалістом — здійснити неможливе!» — має стати гаслом української громадської альтернативи. Це так просто — дзвінок з мобільного або клік комп’ютерною мишкою, щоб об’єднатися з однодумцями, — і слон тупої влади стає безсилим. Клік за кліком, дзвінок за дзвінком — цей процес колективних зусиль перейде в нову якість країни. Тієї, яка зародилася в незабутні, найкращі в моєму житті дні і ночі на помаранчевому Майдані.

І все, чого я хочу, — це дожити до того часу, коли «Слава Україні!» знову не слоганом надії чи опору, а реальністю, як тоді, у 2004-м.

Юрій ЛУЦЕНКО

Лук’янівське СІЗО

Короткий опис статті: на ніч В умовах нинішньої політичної ночі ми не маємо права спати, очікуючи нового месію на новому Майдані.

Джерело: Завдання на ніч — Влада — gazeta.zn.ua

Також ви можете прочитати