Солодкий сон, Проза , Каталог статей, Поезія, проза.

20.02.2017

Каталог статей

Яким би довгим не був літній день, а для жителів села все одно його не вистачає. З зорею встануть і з зорею ляжуть.

— Взимку то воно легше, — заговорив з дружиною Кузьмич, і почав пояснювати чому взимку у селі легше. Як — ніби вона не знає цього. Але заперечувати не стала, даючи виговоритися чоловікові.

— Нехай виговоритися, нехай звільнить душу і серце від тяжких роздумів, — подумала Олена, — каже – то він, звичайно правду, тільки ця правда вона мені знайома ще з дитинства. Ну, нічого, послухаю, не убуде.

— Взимку – то я дров принесу, худібку погодую, — і до телевізора, продовжував Кузьмич. А зараз я вже й не пам’ятаю, коли телевізор дивився. Адже ось яка справа, працюєш, працюєш і вже сонце на захід, а все не встигаєш. Ось і тепер, сиджу з тобою міркую, а косу забув відбити, а завтра трохи светок на покіс. Лексев за мною обіцявся на коні заїхати. Завтра накошуватиму, а ти Лена, якщо буде відро, днем пізніше підеш ворушити. Піду ка я відіб’ю косу.

— Іди, Іване, йди. Прийдеш, молоко на лавці, випий і спати.

Олена розібрала постіль і занурила втомлене тіло в перину, відчувши на короткий час невагомість. Що долинав знадвору стукіт відбою через відкрите вікно не давав їй заснути. Зате свіже повітря пізнього вечора заповнювало кімнату, і дихати було надзвичайно легко.

Іван увійшов тихо, випив кухоль молока і став вкладатися спати. Разом подружжя не спали, як років п’ять вже (дітей соромилися), а тому його ліжко стояло окремо. Хоч дітки і вилетіли з рідного гнізда, а вже відвикли спати разом. Як він не намагався лягти тихо, а ліжко все — одно заскрипіла.

— Ти, Ваня, не турбуйся, я ще не заснула. А ти спи, спи, скоро вже і вставати.

Деякий час Іван лежав з відкритими очима і не міг заснути. То на правий бік, то на лівий, то на спину ляже, немає сну. Якісь спогади, а то почне думати про завтрашній покіс,

то зітхне, а то ліжко скрипнет.

— Ваня, спи, адже вставати скоро і робота яка чекає, а ти не спиш. Як же ти підеш на покіс.

— Не можу заснути, Лена, думки мене здолали. І хоч думав би про що слушну, а то все так, пусте, а от немає сну і все.

— Ваня, а ти іди до мене, іди, дивись і заснеш.

— А адже і правда, — подумав Іван, — що ж це ми роздільно.

Опустившись в м’яку перину, він відчув себе, наче на хмарах. Притулившись до теплого тіла дружини, пахне, як йому здалося, парним молоком, відчув себе безпорадною дитиною. Ні про що не хотілося думати. Тілом оволоділа заспокійлива знемога, і сон непомітно відключив свідомість. Вони спали таким міцним сном, яким не спали, напевно, всі ці п’ять років.

— Іван, Іван, Олена, та ви що, повмирали чтоли, — нестямно кричав Олексій. Ну, хто ж в цей час спить так довго. Люди вже давно на луках, а вас не розкутурсати.

Голос Олексія не відразу, а як би наближаючись з далека, пробудив свідомість Івана.

— Олена, ми ні як проспали? – захвилювався Іван, — ну і справи. Як же це так, а?

— Не хвилюйся, Ваня, за стільки – то років, та так солодко поспати, а сіно нікуди не дінеться, приберемо, — посміхалася Олена, проводжаючи чоловіка на покіс. Ваня, а ліжко твою я розберу і в сарай винесу.

Н. Чербаев. Червень 2013 р.

Короткий опис статті: солодких снів у прозі

Джерело: Солодкий сон — Проза — Каталог статей — Поезія, проза.

Також ви можете прочитати